GSC Game World в Чорнобилі. Записки розробника S.T.A.L.K.E.R., 2002
Вступ
22 роки тому, 29 березня 2002 року, група молодих розробників з української компанії GSC Game World здійснила поїздку до Зони відчуження Чорнобильської АЕС. Незабаром про них почує весь світ. Завдяки їм Чорнобиль набуде культового статусу. Вони зроблять гру Мрії всупереч усім труднощам. Але саме ця подорож змінила все у розробці проєкту Oblivion Lost, який отримав нову основну назву: S.T.A.L.K.E.R.
Поверніться у 2002 із записами Олексія Ситянова про цю поїздку.
Це наша друга поїздка до Чорнобиля, перша не вдалася, бо нас не пропустили на блокпосту «Дитятки», і нам довелося повертатися. Лише за два тижні вдалося зв’язатися з адміністрацією та з’ясувати, до кого звертатися з проханням побувати у Чорнобильській Зоні. Тепер у нас є перепустка і провідник. У цю поїздку вирушили:
- Сергій Кармальський (Karma)
- Сергій Григорович (GSC)
- Андрій Прохоров (Prof)
- Олексій Ситянов (Koan)
- Римма Киселиця — провідник
- Микола Ткач — шофер
Блокпост
29 березня 2002 року
09:58. Ми під’їжджаємо до блокпоста «Дитятки». Нас ніхто не зустрічає. Надворі яскравий сонячний ранок, спекотно.
10:00. На цей час було призначено зустріч, але поки нікого немає. Ми помічаємо, як із Зони виїжджають «Камази», навантажені металевим мотлохом. На блокпосту їх перевіряє солдат із дозиметром.
10:12. До нас наближається жінка сорока років у формі захисного кольору. Це і є наш провідник, ми знайомимося — її звуть Римма. При проході через блокпост виникла проблема: я забув документи вдома і міг залишитись на блокпосту, але все обійшлося, і наша Леді Сталкер домовилася з адміністрацією.
10:30. Ми залишили нашу машину на блокпосту та пересіли у мікроавтобус «Пазік». За розповідю нашого шофера, коли машина набирає певну кількість мікрорентгенів, її списують і відправляють на цвинтар машин. Очевидно, наша машина досить стара і вже недовго їздитиме.
Село
10:45. Під’їжджаємо до покинутого села. Уздовж дороги валяються стовпи електропередач, що прогнили. Нас оточують зарослі, напівзгнилі хатинки. Ми виходимо, щоб відзняти матеріал, і нас попереджають про те, що поки ми не одягнемо спецодяг та взуття, не можна сходити з асфальтованої дороги, інакше можна підхопити «бруду» з трави чи рослин. «Брудом» тут називають радіоактивні вогнища, і коли кажуть «брудна машина», мають на увазі, що вона сильно опромінена. Ми робимо знімки та сідаємо в машину. На одній з фотографій видно асфальтовану дорогу, що повністю заросла травою, туди дороги немає 😉
Село справляє на нас гнітюче враження. Згадуються документальні хроніки евакуації населення. Ми хочемо повернутися сюди вже у спецодязі, але Римма каже, що повертатимемося іншою дорогою.
Коли ми виїжджаємо, дорогу перебігає козуля. Римма розповідає про те, як розплодилися у Зоні відчуження дикі тварини. Можна зустріти на дорозі козулю, зайця, кабана, вовка. До речі, кабани дуже добре переносять радіацію, і у них народиться здорове потомство, хоч м’ясо дуже «брудне». Нещодавно в Зоні була іноземна дослідницька група з вивчення кабанів, але швидких результатів вони не отримали, і їх відкликали назад.
11:10. Сонце припікає. Ми їдемо дорогою, яку обступив з усіх боків непрохідний ліс. Римма розповідає, як одразу після аварії почали рубати опромінений «рудий» ліс біля АЕС. У метушні порубані дерева почали ховати в землі, як виявилося, це було набагато гірше, ніж коли б ліс залишився стояти. Поховані «брудні» дерева були дуже близько до підземних вод, і радіація могла потрапити до питної води.
Цвинтар техніки
11:30. Ми проїжджаємо цвинтар техніки. Вирішуємо зупинитися та зробити знімки. Ми залазимо на нашу машину та фотографуємо цвинтар. Він просто неосяжних розмірів. Поруч стоять «брудні» машини. Бронетранспортери, вантажівки, машини швидкої допомоги, пожежні машини, автобуси, екскаватори, роботизовані бульдозери і навіть вантажні гелікоптери (найпотужніші у світі — підйом 50 тонн).
Я і Андрій ліземо на двадцятиметрову вишку, щоб зробити масштабні знімки цвинтаря, а тим часом наш провідник умовляє охорону пустити нас на територію цвинтаря за умови, що ми не зійдемо зі стежки і не торкатимемося техніки. З висоти вежі відкривається величезна панорама цвинтаря. Дме вітер, і вежа починає відчутно хитатися. Ми спускаємось, Римма про все домовилася, і ми входимо на цвинтар. Кожен із нас намагається йти центром доріжки, обережно перевіряючи, чи не з’явився металевий присмак у роті.
Техніка знаходиться в дуже занедбаному стані, від деякої залишився тільки кістяк. Римма каже, що дуже «брудну» техніку одразу ховали на великій глибині. Ми йдемо вздовж рядів машин і уявляємо, як тієї ночі бригади рятувальників, пожежників і солдатів вантажилися на цю техніку і їхали до реактора, що горів. Ми зупиняємося біля техніки, що сподобалася, і робимо знімки, дуже яскраво світить сонце, доводиться при фотографуванні закривати руками об’єктив фотоапарата, створюючи тінь. Римма розповідає про роботи, про те, як японські роботи падали на даху або починали моторошно смикатися і валитися з даху, ніби кінчаючи життя самогубством.
Запам’яталися роботизовані бульдозери, якими скидали у відкритий реактор брили радіоактивного графіту, який викинуло під час вибуху на дах із реактора. Проходимо повз автобуси, на яких евакуювали мешканців Прип’яті, навпроти машини швидкої допомоги, поряд пожежні машини. Сонце немилосердно смажить, вражень дуже багато.
Місто Чорнобиль
12:30. Їдемо далі. Під’їжджаємо до міста Чорнобиль, до АЕС 18 кілометрів. У місті живуть та працюють люди, їх небагато. Заїжджаємо до адміністративної будівлі, щоб перевіритись та вирішити організаційні питання.
12:45. Поки що ми чисті (сподіваємося такими і поїхати). Їдемо містом і, проїжджаючи вздовж річки, зупиняємось, щоб зробити знімки покинутих барж. На березі трохи мутовані сосни, неоднакової довжини голки закручені в різні боки.
13:00. Нарешті ми дісталися санпропускника. Тут ми ще раз перевіримося та отримаємо спецодяг. Його призначення — не пропустити “брудні” частинки до шкіри. Тепер нас пропустять у десятикілометрову зону.
13:10. Ми їдемо до АЕС. Навколо величезні порожні рівнини, перегороджені та зі знаками радіоактивної небезпеки. Римма розповідає, що праворуч від нас на горбистій рівнині було село, і його повністю закопали в землю, а пагорби — це місця, де стояли будиночки. До речі, будиночки не руйнували, а закопували вщент.
Чорнобильська АЕС
13:30. Під’їжджаємо до Чорнобильської АЕС. Праворуч від нас канал із водою із охолоджувального ставка АЕС. Ми зупиняємось, щоб зробити знімки на березі, на іншому березі величезна товста труба охолоджувального блоку. У цьому каналі водиться риба, яка сягає величезних розмірів. Якщо кинути буханець хліба у воду, то може випливти триметровий сом. Риба радіоактивна і її ніхто не чіпає, за таких умов вона досягає гігантських розмірів. На жаль, буханця у нас немає і ми їдемо далі.
13:50. Робимо знімки під час під’їзду до станції.
14:10. Ми за 300 метрів від саркофагу!!! Нам розповідають про будівництво саркофагу та подробиці аварії. На фотографії з макетом станції можна побачити привідкриті двері — це вихід на балкончик до саркофагу. Там ми робимо кілька знімків, намагаючись довго не затримуватись. На балкончику 1000 мікрорентгенів на годину.
Нас чекає місто Прип’ять, найцікавіше місце у нашій подорожі Чорнобилем.
Прип’ять
15:10. Місто сталкерів — Прип’ять. Населення до евакуації 50 тисяч чоловік, тепер воно порожнє, лише рідкісні дослідники зупиняються тут на кілька днів, щоб зняти матеріал. Після евакуації ще кілька місяців шукали та вивозили неевакуйованих мешканців (багато хто не хотів їхати). Після цього місто спорожніло, але його треба було очистити від «бруду». Усі «брудні» речі ховали на спеціальних цвинтарях, більш-менш чисті речі роздали працівникам, які залишилися у Зоні, щоб створити прийнятні умови існування. Після цього в місті провели ґрунтовну чистку, відмивали стіни, стелю, знімали підлогу.
При в’їзді до міста стоїть блокпост з охороною (боротьба з мародерством). Нас пропускають, і ми потрапляємо до абсолютно порожнього та мовчазного міста. Повна тиша, єдині звуки, що лунають містом — це звуки машини, на якій ми їдемо. При погляді на місто одразу зрозуміло, що треба зробити. Ми намагатимемося повністю передати атмосферу Прип’яті. Прислухавшись, можна помітити відсутність пташиного співу. У місті живе кілька зграй диких кабанів та вовків. Часто можна зустріти свіжі ями з розкиданою довкола землею — робота диких кабанів. Деякі кабани досягають півтораметрового зросту. Римма розповідає, як одного разу взимку, під час екскурсії одного іноземного фотографа, вона зайшла до будівлі і зустріла двох гігантських півтораметрових кабанів. На щастя, вони вирішили залишити приміщення, не виявивши жодної агресивності. Коли страх відпустив, вона помітила за своєю спиною шофера та іноземця, що сховалися.
Проїжджаючи по зарослих вулицях, ми спостерігали картини спокійної (ядерної) весни, що наступає на порожнє місто. Перша будівля, куди ми попрямували — будинок побуту (місцевий аналог супермаркету). Крізь тротуар росте трава та дерева, широкі вікна першого поверху розбиті, крізь віконні дірки видно обшарпаний скелет будівлі, навколо бите скло, сміття, розвалені меблі. Ми входимо в будинок і відразу звертаємо увагу на старий прейскурант бюро прокату, він чудово зберігся, і на ньому можна побачити відбиток життя до евакуації. Ми піднімаємося на другий поверх, тут знаходимо залишки перукарні, на підлозі шматки дзеркал, тюбики, бігуді. В одному з приміщень знаходимо звалище взуття, складно припустити, що тут було (в одній з куп лежить пластмасова ласта). Коли наступного дня після аварії (у неділю 27 квітня) мали провести евакуацію, у дитячому кафе будинку побуту були батьки з дітьми, їли морозиво.
Ми сідаємо у машину, наступний пункт — стадіон. Там ми бачимо поле, що заросло деревами. Стадіон тільки відбудували, коли сталася аварія. Дерев’яні лавки всі висохли і почорніли. На одній із лав лежить лялька без рук — справа рук фотографів, які бажають показати концентрований трагізм покинутого міста. На сходах все поросло мохом. Треба бути обережнішими — мох збирає радіацію.
Поруч спортивний комплекс та басейн «Лазурний», там ми знаходимо баскетбольний зал та порожній басейн. Басейн перевершує всі очікування, він вражає одразу – величезне порожнє приміщення, крізь розбиті вікна падають на дно басейну промені сонця. Є навіть вежа, але з неї зняли сходи, щоб ніхто не впав. У роздягальні перевернутий диван і батарея, що лопнула. Час спливає, і нам треба поспішати.
Дитячий майданчик. Римма попередила, що машинок не можна торкатися, бо вони дуже «брудні». Робимо фотографію на фоні чортового колеса. Усі втомилися, хочеться їсти. Мене починає дошкуляти головний біль, незрозуміло: від радіації чи втоми.
Наступна зупинка — палац культури та бібліотека. Ми входимо в приміщення з високою стелею, на стінах величезні картини переможної ходи науки та урочистості людства, на підлозі мотки плівки, розкидані книги — художні, політичні, навчальні, все упереміш. Деякі книги відкриті на цікавих місцях, але ми проходимо повз, немає бажання надмірно нагнітати атмосферу. Ми виходимо на балкончик, звідси відкривається вид на площу та готель «Полісся».
Наша остання зупинка — магазин «М’ясо Риба Овочі». Брудне порожнє приміщення, прилавка немає, на стелі погнутий вентилятор, на підлозі дивні потіки. Внутрішнє приміщення набагато цікавіше. Там ми знаходимо маленькі ванни, решітку для зберігання овочів, столи, дерев’яний пеньок для оброблення м’яса. Вся фарба облупилася, темне неосвітлене приміщення.
Ми виходимо через чорний хід і вирішуємо зайти до одного з житлових будинків. Перед входом дерево, що проросло через решітку водостоку. Ми входимо і одразу помічаємо електрощиток із табличкою, на якій написані прізвища мешканців цього під’їзду. Крім того, можна прочитати, на якій вулиці ми знаходимося — це проспект Леніна, будинок 12.
Повертаємось. Робимо останні фотографії занедбаного міста та сідаємо у машину.
Вибралися без пригод і «чистими».
Автор: SlavaR
Коментарі до “GSC Game World в Чорнобилі. Записки розробника S.T.A.L.K.E.R., 2002”
Залишити відповідь
Щоб відправити коментар вам необхідно авторизуватись.
Найбільше коментують
Завантажується ...
Велике дякую Сергію Григоровичу та його команді за гру яка подарувала мені дитинство у любов до Чорнобильської зони.