Маленька замальовка

Розділ: Сміттєзвалище

Зійшло сонце. Ще одна кошмарна ніч залишилася позаду. Тепер би віднайти в собі сили, щоби пережити цей день. Сьогодні ми мали в планах хоча б підійти до переходу на Агропром. Але для цього нам доведеться подолати більшу частину Сміттєзвалища.

Лапатий уже розвів вогонь, на якому поволі закипав чайник. Що не крути, а кофемани завжди знайдуть хвилинку для своєї гидоти. Хоча я раніше також полюбляла каву — ранок починався саме з неї. Але то було до приходу сюди.

Фріз потихеньку діставав п’ять чашок — якраз на нашу групу — і щось засипав туди з пакетиків. А я все ніяк морально не могла налаштуватися на майбутній похід. Думками залишалася у вчорашньому дні, і тому навіть не помітила, як машинально потягнулася до нагрудної кишені.

— Що, совість мучить? — буркнув Фріз. — То давай мені її. Нехай твоя совість побуде у мене, — протягнув відкриту долоню.

Я не одразу зрозуміла, про що він, але потім дістала з кишені гільзу й передала йому.

— Ну от, — сказав він. — А тепер давай на тверезу голову збиратися.

Десь я вже таке чула про совість… Раптово в мене прокинувся флешбек. І головне — зовсім нещодавно це було. Фріз нічого не відповів, бо повністю зосередився на сніданку.

Щодо вчорашніх подій — я не знаю, чи стало мені легше від того, що віддала ту гільзу, але спогади якось стали приглушенішими. Здавалось би, вже всякої фігні тут побачила, тим паче жорстокості… Але все одно бувають моменти, коли тебе трохи ламає.

Так от було і в мене вчора.

Коли ми вже підходили до Сміттєзвалища, я зайняла позицію для сканування території. У нашій групі це було моє основне завдання — як снайпера. Я мала оглянути місцевість на предмет підозрілих сталкерів, а також — найближчих груп мутантів.

І саме на других я вчора й нарвалася.

Десь приблизно за півтора кілометри від нас, через оптику моєї снайперки, я бачила, як зграя сліпих псів розривала вільного. І мене трохи зламало в той момент, коли зрозуміла, що можу тільки спостерігати й ніяк не допомогти. Точніше — могла. У мене був вибір: або просто дивитися, або полегшити страждання того сталкера. Я обрала друге.

Із невідомих мені причин після того пострілу я не змогла викинути гільзу. Поклала її в кишеню. Мабуть, це і помітив Фріз. Що ж, я вдячна йому за це. Не можна, щоб емоції підривали бойовий дух групи.

Тож, шмигнувши носом, я забрала чашку з гарячим чаєм, яку передавав Лапатий. Щось пропустила той момент, коли змінилися "кухарі".

— О, кавуська! — радісно мовив Пацик. Я не помітила, як він підійшов.

— Нам конче треба до вечора дістатися хоча б до околиць Агропрома. Не те щоби замовлення було козирне, але вчених краще не підставляти.

— Угу, — в один голос мовили Фріз і Малий.

Воно-то так. Вчені на Янтарі попросили нас… Ну як попросили — за гроші попросили зачистити вхід до катакомб на Агропромі. Боже, скільки ті катакомби вже зачищали! Хто там тільки не був — і Стрілець, і Шрам, і ще купа всяких. Скільки їх не підривали, не затоплювали — а все одно нори мутантів з’являються у великій кількості. Наче в них там якась точка спавна.

У цьому є свої плюси і мінуси. З одного боку — ти знаєш про проблему, вона не застане зненацька. Плюс — у тебе є стабільна робота в тій місцевості. Але й це ненормально — що і вогнем, і водою не можна позбутися цієї зарази.

От якраз там з’явилися декілька нових нір, із яких пре вся ця живність. І нам треба її зачистити, щоби група ескулапів поналіплювала якісь там датчики і зчитувала показники. Можливо, це допоможе розгадати цю історію. Хотілось би на ній уже поставити крапку.

Хоча ми вже змирилися. У сенсі — змирилися з тим, на що людина не має впливу, а може тільки підлаштовуватись. Але допоки є такі замовлення — у нашої групи є чим зайнятися.

Ну коротко тоді про нас.

Ми — колишні "долговці". Власне, сама організація не розпалася… Я би сказала — втратила авторитет і адекватне командування. Тож ми вирішили піти. У нас то і сквад неправильний: має бути 4 учасники, а нас — п’ятеро. Ми навіть форму не змінювали, тільки нашивки зірвали. Може, колись приліпимо щось нове, як тільки знайдемо, де самим осісти.

Поки що виживаємо за рахунок таких от невеликих замовлень. Але в перспективі треба думати про стабільність. Бо спорядження і зброя самі себе не куплять.

За розподілом у нашій групі я була, як уже говорила, снайпером. Фріз — медиком. Лапатий, Пацик і Малий… ну, я не знаю, як їх назвати — автоматники, хай буде так.

Ото так ми й перебивалися — такими ось замовленнями. І, в принципі, нам цього вистачало, щоби тримати в ресурсі нашу групу. От тільки зараз, думаючи про себе, прикинула: як було б добре, якби хоча б хтось із нас був психологом… чи хоча б якимсь психотерапевтом.

Але, на жаль, жоден навіть не дотичний до цього всього.

А мені зараз так не вистачає такої підтримки. Бо, якщо чесно, я вже задовбалася бути на цих моральних гойдалках — перебувати між двома крайностями. Начебто хочеться бути доброю, справедливою... І в той же час чудово розумію, що знаходжуся в Зоні, де такі поняття явно не допоможуть вижити.

І знову думками повертаюся до того вільного. Можливо, можна було все змінити, якби ми прийшли раніше… Думаю, вдалося б відбити напад сліпих — і хлопець був би живий.

І саме що мене добиває — це те, що постріл, який завершив його існування, був мій.

Саме мені довелося це зробити.

Сказати, що подібних ситуацій не було раніше — неправда. Були. Але чомусь саме ця по мені вдарила. Можливо, я себе обманюю. Яке серце витримає таке все? Скільки разів хотілося зламати в собі всі ці почуття, зробитися кам’яною, холодною — але не виходить. І не виходить уже давно.

Я не знаю, як інші з цим живуть. Звідки вони беруть ту силу, щоби не поїхати дахом. Я не знаю.

Тут одночасно і себе жалієш, і злишся на себе. Бо ти постійно прокручуєш оцю історію — знову й знову. Можливо, це робить мене людиною. Але, як уже згадувалося раніше, всі ці емоції, почуття — не допоможуть мені вижити. І не допоможуть прикрити товариша.

Я дуже хочу вірити, що мені не доведеться в майбутньому приймати таке ж рішення — тільки вже по відношенню до когось із них.

І ось зараз, тримаючи в руках гарячий чай, я ледь стримуюся, щоби просто не завити. Не хочеться показувати хлопцям усе це. Досить уже того, що помітив Фріз. Можливо, з нього й був би гарний психолог… Але треба глибше запхати оце все. Глибше.

І увімкнути холодну голову.

Треба пережити цей день.

Ще один.

І нікого не підвести.