Ви знаєте, коли у вас з відстані метрів десяти цілиться ваш найліпший друг, з яким у вас зроблено не один десяток походів на північ, а міцного-прозорого випито й того більше, відчуття, м’яко кажучи, далеко не з приємних.

• Химера, не рухайся, не ускладнюй ситуацію, розумієш? Так потрібно! Ти навіть не уявляєш, в якому я лайні!

Спробуй тут поворушитись, та й було би куди – навколо одні аномалії, а в очі мені дивиться ствол «калаша».

• Друже, тихіше, заспокойся, згадай, скільки пригод та труднощів ми пережили! Ми ж стільки разів прикривали спину одне одному!
• Знімай рюкзак та віддавай!
• Так ти це через бісовий артефакт? Придурку! Хабар же ж поділимо.
• Знімай наплічника! Худко! – проричав Косий.

Химера повільно почав знімати лямки одна за одною. У голові сотні думок: що робити? Різкий ривок вперед та збити з ніг? – Не встигну… Спробувати відволікти та потягнути час? – Теж не варіант, про наш похід сюди знали лише ми. – Штовхнути в аномалію? – надто далеко. Як не крути, я в лайні, і врятує мене лише чудо, а чудес у світі, як відомо, – не буває.

• Молодець, а тепер без різких рухів, кинь мені його під ноги. – Химера так і зробив, злісний рюкзак м’яко впав на зелену траву біля ніг Косого.
• Дякую, що не ускладнюєш, Хім. Вибач, але так потрібно, по-іншому – мені не жити! Розумієш!?
• Вибач…? Це усе, що ти можеш мені сказати? Після усього, що ми пройшли, щоб у тебе там не сталося, я впевнений, знайшли б вихід, як і знаходили його завжди, ти ж був мені наче брат, я довіряв тобі, бісовий ти покидьо…

Пролунав постріл, складалося відчуття, що його було чутно навіть за периметром. Химера впав на землю, під ним повільно почала розтікатися багряна калюжа – це був кінець.

Відкриваючи рюкзак і розглядаючи усе, що лежить в ньому, Косий бурмотів собі під носа:

• Вибач, Хім… вибач… – у мене не було іншого виходу, мене змусили. Я мушу повернути їм борг, а інакше мене жбурнуть в аномалію!

Останні слова Косий прокричав зі слізьми на очах, дивлячись на остигаюче тіло Химери.

• Ось він… він у мене, я зміг… я… я буду жити.

Косий тримав в руках артефакт «Рідкий камінь», вартість якого перевищувала усе його спорядження та життя найкращого друга разом узятих. Закинувши рюкзака на плечі, він повільно пішов в сторону Військових Складів.

Через дві години, вдалині від місця, де Косий зробив собі привал, почулася канонада пострілів.

• Знову «Долг» та «Воля» щось не поділили… як малі діти, – сказав Косий.

Діставши з сумки артефакт, він повільно почав вертіти його в руці, ніби оглядаючи: язики полум’я від вогню танцювали на поверхні цього дивного шматка каменю. Косий наче забув, якою ціною він йому дістався, вже не жалкуючи про скоєне – його розум заповнила лише жадібність, усі думки були про велику купу грошей, яку він отримає.

В цей момент, різкий поштовх у груди та біль наче пробудили його зі сну: в руках, де колись був артефакт, залишилися лише уламки та крихти каменю. Шалена, бронебійна куля калібру 7.62 пройшла крізь артефакт, розбивши його на частини, пробила захисну пластину жилета та потрапила прямо у серце сталкера.

Боєць із угрупування «Воля», який вів вогонь на пригнічення в сторону бійців «Долгу», навіть не здогадувався, що випущена ним куля знайшла собі жертву далеко від місця їхньої битви.

Випадкова перестрілка, шалена куля? Все це схоже на невдалий збіг обставин, але ми із вами знаємо, що це Зона помстилася за смерть Химери.